Спортивний оглядач Володимир Горський виявив бажання поспілкуватися з членом резерву національної збірної команди України з легкої атлетики серед спортсменів-інвалідів з ураженнями опорно-рухового апарату, спортсменкою ДГО ДЮЦСІ «Оріяна» Лейлою Куровською, і дівчинка з великим задоволенням погодилася на інтерв`ю.

- Я чув, що бажання займатися спортом ти виявила у досить ніжному віці?

- Народилася я у родині перукаря Наталії Куровської та громадянина Туреччини Рифата Моглу, а за думкою багатьох фахівців, турки – дуже цілеспрямований і по-спортивному наполегливий народ. Але до двох років я була не в змозі навчитися ходити ногами, лікарі не могли встановити причину. У три роки, коли я потроху  почала пересуватися самостійно, мені діагностували ДЦП. Батько та мати до 6 років носили мене на руках до дитячого садку, лікарні тощо. У 2002 році у колишньому дитячому садку в Крюкові, біля мосту, відкрився центр ранньої реабілітації дітей-інвалідів. Спочатку, обладнаний дуже сучасною медичною та реабілітаційною апаратурою, він здавався мені та моїм батькам просто казкою, тим більше, що там вели прийом дуже досвідчені медичні працівники. Це реабілітолог, фахівець з су-джок Тетяна Кондратець, невролог Алла Задорожня, у стані мого здоров`я намітилися позитивні зміни. Хоча я була зовсім маленька, але бажання вільно самостійно пересуватися та вроджена турецька впертість, штовхали мене до занять на дуже привабливих зовні і, на мій погляд, ефективних, спортивних тренажерах. На мій подив, вихователі реабцентру з посиланням на мій вік, часто забороняли мені це робити. А через деякий час звільнилися з роботи  з невідомих причин Тетяна Кондратець та Алла Задорожня, як мені пояснили пізніше, за рішенням чиновників обласного управління соцзахисту, центр став більше спрямований на соціальну та психологічну реабілітацію і став у такому вигляді нецікавим для мене та моїх батьків. Моя родина, яка на той час мала середній достаток, витратила на моє лікування десятки тисяч доларів. Я була у Трускавці, Євпаторії, Києві, Аджибеї тощо в найсучасніших лікарнях, але  сильно краще мені не ставало. Тоді моя мама придбала шведську стінку і сама почала зі мною займатися. І у 2006 році сталося диво, я не тільки стала вільно ходити, але і почала бігати. Так що першим тренером моїм стала мама, наскільки я їй вдячна, словами не передати, а радості моїх батьків не було меж.

- Як і коли у твоє життя ввійшла «Оріяна»?

- Досить випадково, хоча я вбачаю у цьому знак долі. Про це Вам краще розповість моя мама.

До розмови підключається Наталія Куровська:

- Якось у вересні 2007 року у нашій оселі пролунав телефонний дзвінок. Я зняла слухавку і почула просто фантастично приємний чоловічий голос, це телефонував на той час керівник філії «Інваспорту» і голова правління ДГО ДЮЦСІ «Оріяна» Валерій Львович Лекумович. Зараз, через 5,5 років, ми взагалі не уявляємо життя своєї родини без цієї людини, хоча щодо цієї людини у місті ходять багато пліток, не зважаючи на дуже важкий, непримиренний, часом занадто жорсткий характер. Ми вважаємо його справжнім захисником прав дітей-інвалідів нашого міста і Кременчуцького району. А в той день він пояснив мені, що кожного року у вересні спортивні секції філії «Інваспорту» проводять черговий набір юних спортсменів-інвалідів. Того ж дня він зателефонував до ЗОШ № 22, в якій навчається Лейла, і отримав від адміністрації список дітей-інвалідів. Якщо чесно, я давно мріяла, щоб Лейла мала змогу займатися фізкультурою і спортом, бо у школі вона була звільнена від уроків фізичного виховання. Валерій Львович пообіцяв відрядити до нас додому кваліфікованого фахівця з фізичної реабілітації. Але це був лише голос по телефону, хоча і приємний, але голос незнайомого чоловіка, у мене були деякі сумніви. Але наступного дня він зателефонував мені знову і запросив до себе в офіс. Я приїхала, ми поспілкувалися, написала заяву про вступ Лейли до «Оріяни». Я була здивована, що заняття в секціях філії безкоштовні. Через декілька днів до нас додому приїхала тренер з легкої атлетики  Ірина Зикова. Ось так в нашому житті з`явився центр «Оріяна».

- Як далі складалася твоя доля у інвалідному спорті?

Запитання до Лейли Куровської.

- З 15 жовтня 2007 року я почала з мамою відвідувати тренування з легкої атлетики у спортзалі школи №20, ці заняття мені були неважкими, бо мої тренування з мамою були більш інтенсивними. А потім, на мій день народження, 8 січня, мені тоді виповнилося 9 років, мене вразив приїзд до нас Ірини Сергіївни та тодішнього заступника голови правління «Оріяни» Віки Плахотникової. Вони подарували мені гарний спортивний костюм, видали легкоатлетичні шиповки фірми «Адідас» 33 розміру. У лютому 2008 року я з мамою вперше побувала на тренуванні в легкоатлетичного манежі СК «Політехнік», вперше взула шиповки, і Ірина Сергіївна почала мене вчити у них бігати. Було дуже важко, мені здавалося, що я ніколи не навчуся швидко бігати. Але через місяць було вже краще. 

- Коли взяла участь у своїх перших змаганнях, як відбулася твоя перша перемога у спорті?

- Так склалося, що це сталося в один день разом. Це було 18 березня 2008 року.  «Оріяна» того дня почала проведення відкритого Всеукраїнського легкоатлетичного турніру дітей-інвалідів на призи Володимира Матицина. Мене на цих змагання приємно вразив парад учасників під час урочистого відкриття турніру. У ньому взяли участь близько 20 команд з України, Тирасполя та Мінська. Тоді у наймолодшій віковій групі я перемогла дівчинку з Білорусі та полтавчанку у бігу на 50 метрів, отримала свою першу золоту медаль і грамоту за І-е місце, а також гарний подарунок, зараз не пам`ятаю який. Моїм радощам не було меж. Хочу сказати, що у дитячих змаганнях з бігу поки що, на мій подив, я не програла на сьогодні жодного старту.

- Що надихало тебе до подальших успіхів?

- По-перше, це приклад моїх старших товаришів по команді Віталія Островського, Тетянки Купцової-Волівецької, Ані Гаврилюк, Михайла Берчука, Влада Косюка. По-друге, це віра у мене моїх батьків, тренера, Валерія Львовича, товаришів по команді.

- Яких успіхів досягла у змаганнях Всеукраїнської програми для дітей-інвалідів «Повір у себе», як мені відомо, завдяки цьому, ти була включена до резерву збірної команди України?

 - Ця програма працює для дітей-інвалідів з 11-тирічного віку. У 2010 році я виграла обласні змагання і у вересні разом з мамою приїхала до Євпаторії на фінал Спартакіади, дуже хвилювалася. У важкій боротьбі виграла біг на 60 м, виконала 3-й дорослий спортивний розряд, потім зовсім легко перемогла на 100 м, а у метанні м`яча була другою. Після забігу на 60 м  до мене підійшла журналістка з Києва, спитала, чи немає у мене бажання переїхати до Кіровограда чи Миколаєва, щоб тренуватися у старших тренерів збірної України  Олега Соколовського або Віктора Деркача. Ми з мамою одночасно відповіли: для нас існують у світі  тільки два тренера Ірина Сергіївна та Валерій Лекумович. Завдяки високому результату на 60 м я була визнана кращою спортсменкою спартакіади, під час закриття її я отримала «Кубок Валерія Сушкевича».

- У 2011 році я сильно хворіла, навіть двічі була госпіталізована до дитячої лікарні, але завдяки новій перемозі на турнірі Матицина та першому місцю у бігу на 60 м на чемпіонаті області серед дорослих, я з мамою знову взяла участь фіналі в Євпаторії – знову дві золотих у бігу 60 та 100м, срібна у метанні, але результати були погані, мені соромно про це згадувати. До мене знову звернулися незнайомі люди, це були тренери та супроводжуючі з інших областей. Вони почали паплюжити мого тренера, моє рідне місто. Тоді мене зло взяло, я для себе вирішила: доведу, що мене рано списали.

- У 2012 році почала тренуватися 5 разів на тиждень, виграла спочатку обласні змагання, потім всеукраїнські відбіркові «Повір у себе» у Миколаєві, на 60 та 100 м знову повернулася до результатів 3-го дорослого розряду, на обласних змаганнях дорослих у травні в Полтаві виконала норматив вже 2 розряду у бігу на 100 метрів, все літо під керівництвом Ірини Сергіївни наполегливо тренувалася, навіть на додаткові заняття ми знаходили час. Хочу сказати, що з травня почала відвідувати стадіон без супроводу мами чи бабусі. Потім був у вересні фінал у Євпаторії – три золоті медалі на 60, 100 та 200м. Після забігу на 200 м мені на мобільний зателефонував Валерій Львович, повідомив, що я виконала 1-й дорослий розряд, про це його повідомили головний тренер збірної команди України з легкої атлетики Ірина Слюсар та віце-президент Паралімпійського Комітету України Олена Зайцева і про те, що з грудня я буду у резерві збірної України. Так я вперше разом з іншою землячкою, плавчинею Ірою Анісімовою стали абсолютними переможницями Спартакіади «Повір у себе».

 - З твоїх слів, я зрозумів, що ти часто хворієш, може цьому є якесь пояснення?

До розмови знову приєднується мати дівчинки, Наталія Куровська:

- Справа в тому, що у нашій квартирі, з часу, коли мої батьки її отримали у 1979 році, постійно сиріють стіни, невідомо від чого, вологість в оселі у декілька разів перевищує норму для жилого помешкання. Куди тільки ми не зверталися. До ЖЕДу, УЖКГ, райвиконкому, міськвиконкому. Неодноразово складалися акти згідно з якими наша квартира визнана аварійною та непридатною до подальшого у ній проживання. Вже давно я стою у пільговій черзі на позачергове отримання нового житла. Комунальні служби міста обіцяють багато років утеплити стіни, але віз і нині там. Тому Лейла, яка і від народження не відзначалася міцним здоров`ям, постійно хворіє. У 2010 році, коли Лейлу було визнано кращою юною спортсменкою Всеукраїнської спартакіади, до тодішнього мера міста Миколи Глухова, за проханням Валерія Лекумовича, офіційним листом звернулося керівництво Полтавського обласного центру «Інваспорт», ми отримали обнадійливу відповідь, що у 2011 році проблему буде вирішено, наразі справа уперед не рухається, крім того квартирне бюро мало бажання виключити мене з черги на житло.

Лейла Куровська: Ось і грудні 2012 року я знову сильно захворіла, якби б не допомога добрих людей, мабуть повторилася б історія 2011 року. Тому я вважаю, що своєму доброму виступу на першому моєму чемпіонаті України серед дорослих, виконанню нормативу КМСУ я завдячую тим, кто у важкий час прийшов мені на допомогу: почесному громадянину нашого міста Володимиру Матицину, почесному голові правління ДГО ДЮЦСІ «Оріяна» Валерію Лекумовичу, старшому товаришу по команді Андрію Голівцю, своєму особистому тренеру Ірині Зиковій, ТОВ «Софіт Люм» (директор Вадим Божков), адвокатам Руслану Ульянову та Юлії Байдуж, салону «Марія Арт Студіо» (директор Тамара Борисова), приватним підприємцям Семену  Лещинському та Вірі Кириченко, приватним нотаріусам Наталії Волошиній та Олександру Прокопу, Анатолію Веселовському, Кременчуцькому представництву Української універсальної біржі (директор Сергій Литвиненко).

- Наприкінець, Лейла, я хочу побажати тобі міцного здоров`я і подальших перемог у паралімпійському спорті.